<
lynx

Невагомі Рисенята

Привіт! Ми – плямисті рисенята, і наша команда – це команда Невагомих.

Наші лапи довші, ніж у будь-яких інших котячих, і стопи теж більші, ха! І все тому, що ми, рисі, маємо пересуватися вкрай легко. Наче не біжимо, а літаємо! Нам не страшний глибокий сніг: довгі ноги не так застрягають у ньому, як короткі, а великі ступні працюють як ракетки-снігоступи, а то навіть і лижі! Чи варто казати, як добре це помагає для гри у футбол? А ще у нас спеціально короткі хвости – спробуй-но наступи на такий!

Але наша головна, секретна суперсила – у м’яких подушечках на лапках і в китичках на вушках. Цими подушечками ми настільки безшумно ступаємо по землі і деревах, що ні здобич, ні противник про нас не здогадується. А наші знамениті китички на вушках – це локатори. Вони дають нам зрозуміти, звідки віє вітер. Щоби ніхто не пройшов непоміченим.

Як ми попали на футбол?

Одного разу мама сказала нам припиняти гратися з зайцями й мишами.

Ну бо в лісі і так небагато лишилося тварин!

Тому одного разу вона нам скачала клубок із нашої ж випалої шерсті, і ми стали з ним дуріти, як ті коти! А потім хтось сказав, що і гра така існує – але не можна клубка торкатись передніми лапами… Тільки задніми! І взагалі той клубок називається м’яч. А гра з ним і задніми лапами – футбол.

Тож начувайтеся, суперники!

lynx

Безшумні Совенята

Угу, пугу. Ми – Совенята. Команда Безшумних.

Нас побоюються, це правда. Мовляв, наше «Ух-ух» чи «Пугу-пугу» - це щось зловісне і нічне. Ну а що робити, якщо вдень ми спимо? Такі ми вже є – нічні створіння.

Тому, якщо що, у футбол нам краще грати рано зранку або пізно ввечері. В обід ми будемо сонні і це вже нечесно! Хоча, якщо противники – оті риськи, вони не кращі. Теж нічні гравці.

Наша Суперсила – безшумний політ і абсолютний гострий слух. (А не здатність бачити в темряві, як багато хто вважає… ну і хай вважає. Не виказуй секрету нашим противникам, добре?)

Ми шугаємо над землею нечутно, і тільки зрідка користуємося нашим бойовим криком: щоби сполохати здобич і відстежити звук її руху!

Як ми потрапили в футбол?

Та дуже просто. В нашої бабці Марґо дача у Франції. Ну як дача – горище. Ну, як горище… гніздо на горищі. Але горище те - в заміському будинку самого Зінадіна Зідана! То ми до неї прилітали щороку на літо, от і надивилися. І навчилися.

bear

Люті ведмежата

Ну не поспішайте відразу бігти з криками. Так, ми великі хижаки, але запросто можемо жити як вегетаріанці: на ягодах, бруньках і рибі. По-перше, це корисно. По-друге, нам ліньки бігати за іншими звірями, щоби їх з’їсти. Краще вже бігати за м’ячем, правда? Єдина наша слабкість – це любов до меду, ну ви знаєте.

Ми любимо затишок: влітку лежимо в м’якому моху, восени готуємо барліг на зиму. Зима у нас довга – інколи з жовтня аж до квітня, і найдовше у берлогах лишаються мами з малими ведмежатами. Але ми тут – не такі вже й малі! То ж готові грати у футбол, а не просто відлежуватися.

Наша супер-сила – міцнющі лапи з кігтями і густа-прегуста шерсть. Ми кремезні захисники свого поля. Ми безстрашні нападники.

Одні з найбільших звірів, щоб ви знали. І хай лише хтось посміє сміятися з нашого короткого хвостика!

Як ми потрапили в футбол?

Якщо чесно - і нам трохи соромно про це розказувати - нас навчили в цирку. Хоча чому соромно?! Ми в цирк не просилися, ми вже народилися в неволі. Але потім усіх звірів випустили на волю, у природний парк. Тепер нам є де розігнатися - а звичка залишилася!

Ну і люті ми не завжди. Лише коли недохарчовані перед зимою і не можемо заснути. Ну і ще - коли граємо в футбол. Тож начувайтеся, суперники!

Літній табір "Futziball"